Барвінок, Барвінкове (Харківщина), боротьба за незалежність УПЦ 100 років тому та Чернігівщина
У даному випадку все це стосується однієї людини, уродженця Чернігівщини (с. Охромієвичі, Сосниччина) Барвінка Володимира Івановича, нащадка легендарного козацького отамана Івана Барвінка, засновника м. Барвінкове на Харківщині.
За своє життя здобув славу відомого історика, богослова, бібліографа, археолога, письменника, перекладача зі стародавніх мов, реставратора. Дослідники його діяльності та й навіть його сучасники вважали Володимира Івановича одним з з кращих архівістів та знавців християнства. До того – ще викладав українознавство та історію, знався на мистецтві, завзято сприяв комплектуванню фондів Національної бібліотеки новоствореної Української Держави, впорядкуванню стародруків у бібліотеках Києва, у т.ч. й у Києво-Михалівському Золотоверхому монастирі, Щекавицькій, Андріївській церквах, академічній бібліотеці у Михайлівському саду. Крім цього мав власну колекцію книг, яку передав до бібліотеки Київського університету, що дало можливість у подальшому створювати тематичні зібрання за напрямками діяльності університету. Встигав займатися й живописом в основному на релігійну тематику та писав пейзажі у стилі імпресіонізму. І це неповний перелік його звань, посад, досягнень.
Володимир Барвінок навчався, напевно, добру половину свого життя: спочатку у Чернігові, потім у Києві, Петербурзі. Мав ступінь магістра богослов’я, багато друкувався у тогочасних виданнях. Свої дослідження присвячував історії православної церкви, біографіям правителів Київської Русі та Європи середньовіччя, староукраїнського письменства. Під час Української Революції працював в Уряді УНР у (міністерстві віросповідань), займався політикою стосунків держави з релігійними меншинами, тобто католиками, євреями та мусульманами, опікувався збереженням пам'яток церковної старовини. Ще був дипломатичним представником України з питань культури. Зокрема, у складі дипломатичної місії УНР виїздив до росії, аби повернути культурні цінності, вивезені за часів царату з України.
Працював у колективі науковців та дослідників над створенням проєкту «Біографічного словника діячів українського народу і української землі» (працював над складанням життєписів діячів української культури XVII ст.).
Володимир Іванович також був членом секції мистецтв Українського наукового товариства, на базі якого створений музей старовини й мистецтва, де з власних колекцій членів товариства заснована бібліотека, що комплектувалась як новітніми виданнями з різних галузей мистецтвознавства, так і раритетними стародруками.
Після окупації України більшовиками залишився в столиці та продовжив викладацьку та наукову діяльність. І якщо його самого з якихось причин НКВД-исти «залишають у спокої», то його син – Борис, за фахом інженер шляхів сполучення, потрапляє під «політичну статтю», отримує 10-річний термін позбавлення волі. Відбуває покарання спочатку Ленінградській тюрмі «Хрести», потім - на півночі росії. Після відбування покарання примусово залишається на півночі на будівництві залізничних мостів. Більше Володимир Іванович свого сина за життя не побачив. Хоча Борисові Барвінку все ж таки вдалося повернутися до Києва, проте вже тільки на початку 50-х рр. ХХ ст., майже через 20 років після смерті батька у 1943 р. (В. І. Барвінок помер у своїй квартирі знову в окупованому Києві, проте на той час вже фашистами).
Мав Володимир Іванович й молодшого брата – Миколу, який служив у Дієвій армії УНР. Після поразки УНР Микола був вимушений емігрувати спочатку до Європи (у Францію), пізніше – до США.
За матеріалами wikipedia, світоглядного порталу «Рідна країна», віртуального музею Києво – Могилянської академії
