Село Галиця – м’ятна столиця Чернігівщини, творіння Данила Галицького чи вотчина Раковичів із трьохсотрічним маєтком?

На острівках та півострівках давно заболочених річок Галки та Баби живе село Галиця. Звідки пішла та назва історія має заледве не тисячу версій, то і територія мала похідних назв не менше: от, наприклад, Кагарлик, так колись називалася татарська прикордонна сторожа (перекладається як наказ, веління); або ж Голе місце, Галявина, Галка і врешті Галиця. Місцеві жителі переповідають як місцевою річкою в XVII ст., пропливав купець Галич. Звісно, йому дуже сподобався край і він вирішив збудувати тут поселення, яке й одержало в його честь назву Галиця.

Хоча історично значиміше було б додати версію про часи перебування на цих землях Данила Галицького. Тільки от з точністю теж не задача: чи то було у 1223 року під час битви на річці Калка, чи то у 1245 році під час поїздки Данила до столиці Золотої Орди для отримання ярлика на княжіння. 

Традиційними ремеслами місцевості споконвіків вважаються гончарство, ткацтво, різьбярство та бондарство. Галицькі міщани збували свій товар на ярмарках у сусідніх торгових містах - Прилуках та Ічні. Хоча, ймовірно, що і доГалиці повноводною річкою діставались купці зі всієї Речі Посполитої.

До речі, про Річ Посполиту. На зламі 1661-1662 років війська Ю.Хмельницького разом з поляками пішли до Ромнів проти московського царства, а шлях якраз пролягав через Галицю. Для села то було дуже і дуже погано, адже зазнало воно серйозних руйнувань, а все через те, що Прилуцький полк, який знаходився і тут зокрема, Юрій розцінював як зрадників, тож внутрішні сутички виникали і у проміжках між важливими битвами. 

Свою еліту Галиця також мала, це стосується родини Раковичів, які у 1712 році побудували у селі родове помістя, а зараз цю будівлю можна вважати чи ненайдавнішою спорудою Лосинівської громади, як і однією з найстаріших натериторії Чернігівщини загалом.

Бували і курйозні моменти в історії села. Населення збільшувалося і хто б очікував такого підступу: однієї церкви стало замало, тому для селян, які мешкали у новоутворених районах Загреблі та Бондарівки побудували невелику капличку на вигоні (а пізніше і церкву). 

Цікаво, що вулиць у Галиці було аж 23 і кожна щось та й означала. Наприклад, Забайкальська - назвали так тому, що до жителів цієї вулиці неможна було ні доїхати, ні дійти; Жуківська - жили майже всі Давиденки, і їх стільки було багато ніби жуків, тож і прізвисько мали жуки. А ще є тут і невеликий острів на якому росте ліс. Він носить назву - острів Лютовка.

Попри те, що у селі були і цегельний, і винний заводи, і машино-тракторна станція, і олійниця, та особливу увагу привертав – м’ятний завод. Запрацював завод у 1931 році, виготовляли переважно м’ятну олію-сирець тарізну духмяну продукцію, де переробляли не лише м’яту (якої вирощували аж 9 сортів), але і кріп та коріандр. М’ятне масло випаровувалось на чотирьох кубах, пар подавався від паровика, який топили дровами. У 1999 році завод закрили повністю, а нині там руїни та лише згадки.

Однак повірте, роздивитися в селі є що, ну хоча б влаштувати квест з пошуку християнської символіки – квітів Дажбога на місцевих будиночках, та і все ж таки не варто забувати про головну туристичну принаду - трьохсотрічний маєток Раковичів.