Старий Білоус

Зовсім не повірите та походження назви сьогоднішнього героя проєкту«Туристична хвіртка у село» ніяк не пов’язане з козаками, та напрочуд має аристократичне коріння, адже заснував тут поселення старий багатий князь, якого у народі прозвали «Старим Білим Вусом», так і приліпилась назва місцевості - Старий Білоус. Село для лінивих подорожувальників, адже розташоване всього за 4 км від Чернігова, однак це аж ніяк не впливає на якість ваших вражень. Якщо вже вдаватись у подробиці, то у літописі 1148 року село згадується як Боловось, є ще і згадки про Бєловес. Знаємо, що у 1648 році у Старому Білоусі така собі Анастасія Ярославна продала млин, який називали Демидівським. 

Цікаво, що у різні часи село знаходилось переважно у власності монастирів: то Троїцького, то Іллінського, хоча були власники не менш відомої масті – то чернігівський війт Степан Отрохов, то славнозвісні Лизогуби. Що вже гріха таїти різні пани тут мешкали: Березовські, Савицькі, Грембецькі, Шихутські. Тож, у часи колективізації постраждало немало населення. 

До сьогодні період голодомору для місцевості лишається відкритою раною, а як інакше, коли доводилось окрайчик хліба розмочувати у воді для того, щоб хоча б пахла хлібом. Виливали у відро, пили цю воду замість супу і умовлялисебе – «а начебто ситі». Коли в родині п’ятеро, їли «віко», тобто молотили дуже несмачне зерно, але їсти щось треба було, щоб вижити. Коли дуже хотілося їсти, а не було чого, мати приказувала: «Лягайте спати, а я вам буду казки розповідати, коли прокинетеся, буде і їжа, і все». А сестричка не прокидається, бо спухла від голоду. Або як дві жінки ходили й просили чого-небудь поїсти, а так і померли безіменні від голоду коло річки. 

Страшна участь населення спіткала під час війни у 1941 році, вприміщенні туберкульозного санаторію в урочищі Подусівка розмістився військовий шпиталь, який приймав поранених радянських солдат. З початком війни той шпиталь перестали фінансувати, а хворі лишились без лікування та на самоті зі своєю хворобою. Заходили в село, просили їсти, і люди їх годували, але у помешкання впускати боялися: тоді ця хвороба вважалась невиліковною. Деякі з них помирали під парканом, просто при дорозі. Транспортування поранених здійснювалося залізницею, яка проходила недалеко від санаторію. Часто померлих від ран ховали прямо біля залізниці.

Та щоб зовсім не надавати історії села суто чорних барв, розкажемо і прощось прекрасне, наприклад, нетипову весільну традицію. У Старому Білоусі посвататися до хлопця могла і дівчина. Часто бувало це, коли хлопець її «обдурив». Ця традиція слугувала певним чином «порятунком», тому що дати відкоша дівчині вважалося неприпустимо. За народною традицією, шлюб міг також врятувати засудженого до смерті. Хоча відомі і сміховинні випадки, коли хлопець, побачивши свою рятівницю промовляв: «Чим вести таку до шлюбу, краще на шибениці дати дуба!».

Продовжуючи тему сімейних традицій, згадаймо і про родину Березовських, які беруть свій початок від Павла Даниловича. Чоловік  служив у Чернігівському дворянському депутатському зібранні з 1803 року, був його архіваріусом (ні, ніякої Гогвардської романтики, всього лиш робота з архівними папірцями). Відомо, що був нагороджений орденом св. Володимира 4-10 ступеня та, імовірно, що за нього і отримав дворянський титул. Була в родині і своя сімейна реліквія – ікона Божої Матері. Та подейкують, що ікона не проста, адже раз на 100 років оновлюється: у 1997 році вона вперше засвітилася вночі, так було видно, неначе вдень.

А от який же слід родина лишила в історії села пропонуємо дізнатись власноруч, відвідавши музей-садибу родини Березовських, створений Оленою Малишко, однією з нащадків Березовських.