Таємниці Степанівки: селище в селі, млин на нафті та корупція на півтора поверху
Було це у далекому 1239 році, коли тіні вогняних мечів ординців лягли на землі Чернігівщини, дим пожарищ здіймався до неба, а вітер розносив гіркий присмак руїни. На самому краї дрімучого Чемерівського лісу стояло село, що, мов птах, потрапивши у кігті хижака, зникло у вирі навали. Та хоч згасло воно, залишило сьогодні по собі відлуння – урочище з простяцькою назвою - «Селище» (на південний захід від Степанівки є селище, пам’ятка до татарського села»).
Проте історія ця не про втрачене поселення, а про його "живішого" сусіда – село Степанівку. І нехай з’явилось воно значно пізніше (а якщо конкретно, тоу XV столітті) та можна сказати з перших днів своїх Степанівка дихала вольницею, адже населяли її козаки. Та, як і всюди, настали поміщицькі часи, і ось вже панує над селом шляхетна пані Групай Катерина – під покровительством самого гетьмана Юрія Хмельницького. Чи була вона доброю володаркою, чи лишила слід у серцях селян – історія тут замовчує.
Загалом географія Степанівки доволі цікава, адже село розташоване в заплаві середньої течії річки Дягова, що робить правий берег – пологим, а лівий – підвищеним. Підвищене лівобережжя також порізане ярами. На околиці селазнаходиться курган часів Київської Русі (IX – X ст.), який стоїть на обліку в Академії археології України, однак сам по собі вже частково зруйнований. А на іншій стороні села колись стояли могильники, та згодом людська рука зорала землю, змивши з неї давні сліди.
А ось що справді дивувало – це паровий млин недалеко від Степанівки, на лівому березі р.Дягова, біля маєтку генерала Троцького. Уявіть собі: працював він на чистій нафті!
Та й інфраструктура самого села була доволі різноманітна: окрім водяних млинів, налічували ще 12 вітряних млинів, 1 олійницю (існують навіть відомості щодо власника - Андрієнка Митрофана), кінну соломорізку (в Шамрука Дементія), дві цегельні (належали Боровику Юхиму і Саєнку Петру) та 3 кузні (Андрієнка Опанаса, Пономаренка Максима і у Лцукна).
А коли сонце схилялося за обрій, село прокидалося по-новому: гомін, сміх, музика – на кожній вулиці лунали пісні. Молодь збиралася на «колодках» – старовинних гулянках, де кружляли веселі танці, дзвеніли чарки й бриніли щирі голоси.
Цікавими є збережені відомості про освіту: у 1886 році у селі відкриласяцерковно-приходська школа, яка розміщувалась у церковній сторожці, на горі біля Троїцької церкви. Першим учителем у цій школі став місцевий диякон - Поляков Леонтій Митрофанович. Навчалося 10-12 дітей по 16 – 18 років за 1 тогочасну грошову одиницю на місяць (підказка: це великі гроші). В пріоритеті було вивчення «Закону Божого», лічби і чистописання (з читанням).
А у 1904 році з’явилася ще одна школа – Земська, зведена на кошти поміщика. І тут чудово проявилася корупція: за проектом це мала бути велика двоповерхова школа, проте шахрай-підрядчик Касьянов вирішив, що значно вигідніше з цегли половини другого поверху побудувати собі будинок у Волосківцях, відтак школа вийшла півтора поверховою.
На відміну від попередньої школи, у цій школі навчання було безкоштовним, до 1 класу школи приймались діти 10-12 років, а загаломвирізняли 4 класи (переважно по 20 – 25 учнів на кожен клас).
Взагалі, інтерес до навчання спостерігався великий, але багато дітей через нестатки, провчившись 2-3 роки, змушені були залишати школу. Батьки не мали змоги купувати підручники, зошити, одяг і взуття, тому забирали своїх дітей зі школи, щоб ті допомагали по господарству і доглядали менших у сім’ї.
Та як, власне, обійтися без традиційної легенди про заховані скарби. Закцентуємо увагу на тому, хто їх нібито заховав. Пам’ятаєте мецената за чийрахунок була побудована школа? Так от це був Григорій Данилович. Походив він із давнього роду лицарів і шляхтичів, що знали силу знань та меча, але коли без лірики, то Даниловичі належали до польських, руських і галицьких шляхетських родів (герб – «Сас» сягає своїм корінням XIV століття, походить з Угорщини. Інша гілка що має герб – «Лис», походить від Петра Даниловича що володів у 1588 помістями у Литві. Третя гілка – герба «Прус» що бере початок у XVII була поширена на території сучасної Литви). Свої землі (а це близько 300 десятин) Даниловичі отримали за бездоганну службу від Івана Скоропадського у 1709 році, згодом це було підтверджено у 1751 році останнім гетьманом Кирилом Розумовським. Незважаючи на свою непогану офіцерську службу, не зброя стала долею Даниловича, а книга. У Григорія відкрився дар навчати, і незабаром навіть великі генерали довіряли йому виховання своїх синів.
До речі, окрім будівництва школи у Степанівці, Григорій також мріяв звести лікарню і нову церкву, але бурхливі часи не дали можливості цим задщумам втілитися. Перед смертю старий генерал заповів поховати його в рідному селі, біля старої церкви. Люди кажуть, що коли його тіло привезли додому, над Степанівкою пролетіли білі журавлі, ніби душа великого вчителя прощалася з рідною землею. Все ж, час невблаганний. Маєток Даниловичів зруйнували, а могилу розграбували. Проте, як розповідають старі люди, генерал залишив скарби. Не золото і коштовності, а інше – школу, знання та пам’ять.
Що стосується туристичного аспекту, то на сьогодні можна побачити будівлю колишньої земської школи Даниловича, яка нині є Степанівськимміжшкільним навчально-виробничим комбінатом (до речі, другий поверхтаки добудували), так само як і родинний цвинтар Даниловичів частково відремонтований за сприяння місцевих активістів.
