«Туристична хвіртка у село» - село Жукля
Якби села мали свої персональні звання, то Жукля посіло б почесне місце серед сіл-бунтарів та країв пожеж. Сподіваюсь ви вже уявили його як бандитський осередок Чернігівщини, адже доля правди у цьому таки є. Славу бунтарів село зажило опісля чергових селянських виступів, пов’язаних з земельною реформою, попри те, що сам виступ було придушено, примітно інше – активними учасниками селянського спротиву стали жінки. Що ж стосується пожеж – чи дивні збіги обставин, чи вправні махінації рук паліїв призводили до постійних вигорань то школи, то церкви, то цукрового заводу чи млину. Словом, з’їло те полум’я немало доброї інфраструктури. Та варто, визнати, що селяни вправно відбудовували втрачене.
Так, наприкінці ХІХ ст. після втрати дерев’яної церкви, полковник Комстадіус, до якого ми ще повернемося, не лише пообіцяв селянам збудувати таку церкву, яка не горітиме, а й дійсно за три роки звів красивий храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. За переказами закладено там мільйон і одну цеглину, до того ж, кожна з цеглин храму має стилізовану монограму зі сполучення літер «НК».
До речі, на пояснення того чому село зветься Жукля історія має одразу три версії: перша доволі поширена для Чернігівщини - в урочищі оселився козак на ім’я Жук; друга розповідає про поселення кріпаків-втікачів з-під Чернігова - Жука і Порушка (одразу зрозуміло хто мав більший авторитет) і третя приурочена до заснування литовцями, адже у 15 ст. неподалік річки Нярис фіксувалися городище і село з подібною назвою. Цікаво, що у перекладі з литовської «жукля» означає «рибальське поселення», хоча серед основних ремесел місцевих жителів провідне місце займали хліборобство, виробництво прядива, яке збувалось в містечку Орлівка та дерев’яного посуду, коліс і драні, що вивозилося до Понорниці.
Комстадіуси - рід шведського походження, який мав маєтності на Херсонщині та у Криму, оселився і в маленькому селі Жукля, що крізь всю історію свого існування великим поселенням ніколи і не було якщо порівнювати із сусідніми селами Перелюбом та Охрамієвичами. Щоб оцінити масштаби поміщицької садиби звернемося до нехитрої математики: панський одноперховий дерев’яний будинок складався з 16 кімнат, 3 флігелів, контору, 5 двокімнатних будинків, 2 бань (для поміщика та слуг). До того ж, була ще господарська частина, де розміщувався корівник, 2 стайні, воловня,машинний та каретний сараї, столярня, комора для зерна, великий погріб для картоплі, льодовня, кухня, паровий млин. Не менш вражаючими були сад та обгороджений ліс «Бандурка», прилеглий до садиби. За сьогоднішніми мірками непогане курортне містечко, чи не так? Мабуть, це багатство у 1886 році і надихнуло трьох селян на такий собі подвиг: забратися до панського маєтку та викрасти скриньку з грішми у 4500 тодішніх грошових одиниць. І все б то минулося, якби один із «гостей» не забув свій ціпок, через що і засудили тріо до довічної каторги. Додому повернувся лише один.
Серед трагічних сторінок є і відомості про спалахи іспанки та дизентерії у селі.
Непересічним жителем місцевості був Устименко Василь, нині відомий як журналіст, краєзнавець, один із фундаторів Служби спеціального фельд’єгерського зв’язку України, держслужбовець 2-го рангу, Лауреат премій імені Михайла Коцюбинського та Дмитра Яворницького, народний посол України, дійсний член Товариства «Інтелект нації», генерал-майор внутрішньої служби України у відставці. Але також це і людина з нелегкою долею, якій довелося у 5-річному віці пізнати ліси партизанської Корюківщини та стати учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
З туристичної точки зору Жукля може приємно здивувати не лише оспіваною Покровською церквою, адже поряд ще є гідрологічний заказник (99 га), курганний могильник часів Київської Русі (56 насипів) та безперечно варта уваги Жуклянська школа з чарівним деревним мереживом.
