Задеснянська республіка на Чернігівщині – міф чи реальність

Ця тема практично невідома широкому загалу. І джерела, якщо вони десь і є, і які підтверджували б її існування, — допоки не знайшли: чи їх десь дуже надійно сховали або вони були знищені, що цілком ймовірно, адже ми зараз розуміємо, як у минулому столітті насаджувалась радянська влада.

То чи була вона — ця Задеснянська міні-республіка на Чернігівщині 100 років тому?

Про це редакції сайту «Чернігівщина туристична» розповів відомий краєзнавець та історик Борис Степанович Домоцький, який одним із перших привернув увагу до цієї маловідомої і практично недослідженої теми в історії нашої області.
 

— Пане Борисе, відомо з Вашої біографії, що у 80-ті роки минулого століття Ви директорували у школі села Бирине поблизу Новгорода-Сіверського. І саме там на той час ще були живі очевидці існування незалежного управління – самоврядування у цьому селі, яке називали Биринською республікою. Що вони розповідали: як так сталось, що у селі замість совєтської влади, яка «криваво крокувала» теренами України, у 1918 році з’явилась незалежна територія?

— Про те, що на лівому березі Десни не все так, як на правобережжі Новгород-Сіверщини, я зрозумів буквально за кілька днів після приїзду до Бириного у серпні 1984 року. Саме тоді розпочав роботу директором місцевої школи.

Ще тільки ступивши на землю «литвинів»*, я отримав можливість швидко зануритися у глибини особливого світу спогадів та історій від старожилів. Деякі з них були безпосередніми учасниками або свідками подій 1918–1919 років.

Мене вражала ментальність цих людей, їхня народна мудрість, особливий діалект, уміння зберігати пам’ять про те, про що за радянських часів говорити було небезпечно.

Саме тоді я вперше почув про так звану «Биринську республіку». Старожили називали той період часом «без признанія советів, ніяких ленінів, ніяких німців». У 1918 році кільканадцять поселень на Новгород-Сіверщині опинилися у так званій «нейтральній зоні» між більшовицькою Росією та німецькими військами. Фактично ці села стали непідконтрольними жодній централізованій владі. Саме тоді в селян і виникло бажання організувати власне самоврядування та самооборону.

 

— Які принципи сповідувались у цій міні-державі? І взагалі, якщо взяти сучасну класифікацію — що це була за держава і за формою правління, і за політичним режимом, і територіальним устроєм? Хто нею керував — відомо?

— Якщо говорити сучасною мовою, то це була своєрідна селянська самоврядна територіальна громада з елементами військової самооборони.

У Бирині діяли загальні збори, обирали отаманів, формували загони самооборони, організовували нічні чергування, вирішували земельні питання, навіть створювали власні елементи судочинства. Тобто фактично діяла традиційна українська демократія. Відомо, що серед так званих «отаманів» були Павло Фролов та інші авторитетні мешканці села. Важливу роль відігравали і представники колишньої волосної адміністрації. Одним із авторитетних діячів був Роман Харитонович Феськов — волосний писар, якого згадував відомий український правник, його правнук,  Валентин Головченко. Усе це нагадувало форму народного самоврядування, яке виникло в умовах фактичного безвладдя.

 

— Звідки у той час була така «тяга» до свободи та самоврядування? Можливо вона історично закладена, адже тут впродовж не одного століття мешкало багато козаків?

— Безумовно, історична традиція тут відігравала величезну роль.

Сіверський край завжди був особливим. Люди тут поколіннями жили в умовах прикордоння, лісів, певної автономності. Вони дуже цінували свободу і право самим вирішувати власну долю.

Не випадково навіть у 1918 році головним символом місцевої психології старожили вважали вовка — «сіромана». Це був образ незалежності та непокори. Також слід враховувати географічний чинник. Відсутність доріг, слабкий зв’язок із повітовим центром, фактична бездіяльність центральної влади — усе це підштовхувало селян до самоорганізації. Крім того, на Сіверщині вже існувала традиція озброєних громадських об’єднань ще з часів початку Першої світової війни (1914-1915 рр.).

 

— Скільки, за словами очевидців, проіснувала ця республіка?

— Найактивніший період існування «Биринської республіки» припадає на зиму 1918 — початок 1919 року. Але сам спротив радянській владі на цій території тривав значно довше. За словами старожилів, постріли у селі та навколишніх лісах лунали ще до середини 1930-х років. Це вже був етап боротьби проти колективізації, продзагонів та радянського терору.

 

— Що Вам розповідали старожили села стосовно того, як повелись більшовики по відношенню до биринців, які входили до цієї міні-держави?

— Радянська влада дуже жорстоко придушувала будь-які прояви незалежності. Головним інструментом боротьби проти «республіканців» стали так звані «совєтські партизани», які діяли за підтримки москви. У 1919 році до села почали заходити продзагони. Вони вилучали у селян хліб, а незгодних переслідували. Боротьба тривала роками. Людей, які не приймали радянську систему, оголошували «бандитами» або «ворогами народу». Навіть після Другої світової війни спротив повністю не зник. Наприклад, Савелій Тупиця, який відмовився вступати до колгоспу, у 1948 році був відправлений до таборів Сибіру. А в самому селі ще у 1970–1980-х роках жили люди, яких називали «індусами» — нащадки тих, хто не прийняв радянську систему.

 

— Дуже дякуємо Вам, Борисе Степановичу, за таку цікаву історію і чекаємо нових місцевих краєзнавчих відкриттів.

— Дякую вам.

Ми повинні пам’ятати, що історія Чернігівщини значно глибша й складніша, ніж це десятиліттями показувала радянська історіографія. У серпні 1990 року разом із людьми, які ще пам’ятали спротив радянській системі, ми встановили у Биринській школі синьо-жовтий прапор — перший у Новгород-Сіверському районі. Сьогодні на цій землі живуть уже онуки та правнуки тих самих «республіканців».

І дуже важливо, щоб ми зберігали пам’ять про них і про їхнє прагнення до волі.

 

*Новгород-Сіверщину називають землею литвинів через те, що в XIV–XVI ст. цей край входив до складу Великого Князівства Литовського. У цей період відбулося активне переселення та культурне змішування місцевого населення з вихідцями з литовських і білоруських земель, яких тоді називали «литвинами». А Новгород-Сіверським тривалий час (з 1388 р.) управляв литовський князь Дмитро Корибут. Самі «литвини» Півночі України та Чернігівщини (зокрема Новгород-Сіверщини, Седнівщини, Сновщини) — це здебільшого нащадки корінних слов'ян (сіверян), які жили тут ще з часів Київської Русі. Через географічну ізольованість у поліських лісах вони зберегли архаїчний уклад життя та власну «русинську» (давньоукраїнську) самосвідомість, а назва «литвини» закріпилася за ними як історичний екзоетнонім у сусідів. Про вплив литовсько-руської доби і  на  місцеву географію читайте за посиланням.

Інформація до теми: «Берлін на Чернігівщині? Бирин чи Берлін?..